Уже стала доброю традицією участь студентів нашого навчального закладу в літературних конкурсах різних рівнів. Це дозволяє обдарованій молодій людині вдосконалити свої літературні вміння, поділитись своїми думками на різних рівнях української спільноти, а також в умовах війни стає способом своєрідної терапії, коли творчість є рефлексію.
Спонукання до літературної творчості сучасної молоді є одним із провідних завдань викладача української літератури Шуліки Людмили Володимирівни, яка не тільки реагує на відомі літературні конкурси, а й постійно шукає інформацію про нові.
Цього року студентам було запропоновано взяти участь в Національному проєкті: ПИШЕМО ЕСЕ, започаткованому ГО «Смарт освіта».
Студентка 2 курсу спеціальності «Журналістика» Горбачова Каміла черговий раз підтвердила свій високий рівень роботи з текстом есе. Цього року вона посіла 2 місце в Національному проєкті, написавши есе з назвою «Павутина сердець».
Приємно, що Каміла відзначена не тільки диплом, а й грошовою премією та цінним подарунком.
Щиро вітаємо Камілу з перемогою, бажаємо не зупинятись на шляху обраної професії і пропонуємо уривок з есе, який відгукнеться, мабуть, в серці кожного, хто сьогодні далеко від свого дому, друзів, часом і рідних, бо саме ця павутина сердець дозволяє нам триматися, підтримувати одне одного і жити далі.
«Соціальні мережі – це павутина. Вона може бути ніжною та тендітною, пов’язувати нас із тими, кого ми любимо. Але вона також здатна заплутувати, тримати нас у полоні. Ми можемо витрачати години, гортаючи стрічку, дивлячись на чужі ідеальні життя, і почуватися все менш задоволеними своїм. У цій мережі легко загубити себе, легко стати лише аватаркою, лише нікнеймом, лише одним із сотень імен у списку друзів когось іншого.
Та я вірю, що є місце для магії. Я знаю історії, коли соцмережі ставали мостами, які об’єднували людей. Вони допомагали закоханим, які були розділені тисячами кілометрів, знайти шлях один до одного. Вони давали голос тим, хто боявся говорити. Вони нагадували про важливе тоді, коли світ здавався байдужим.
Можливо, відповідь криється не в самих соцмережах, а в нас. Ми маємо обирати: перетворювати цей цифровий всесвіт на місце любові чи дозволити йому віддаляти нас одне від одного. Ми маємо навчитися вимикати телефон і слухати співрозмовника, навчитися бути присутніми не лише онлайн, а й у реальному житті.
Бо, зрештою, якими б зручними не були ці екрани, ми всі прагнемо одного: тепла. Тепла, яке не передасть жоден піксель, тепла, яке народжується тільки тоді, коли поруч є хтось справжній. І, можливо, найважливіший урок, якого вчать нас соцмережі, полягає в тому, що вони не замінюють любові, а лише нагадують нам, як вона цінна» (Горбачова Каміла «Павутина сердець»)
